Сучасне Православ’я України

Власне у строгому юридичному (церковно-правовому) розумінні в православ’ї поняття “церква” означає релігійну організацію з канонічно довершеною ієрархією, котра має право вступати в рівноправні зносини з іншими суб’єктами міжнародного церковного права. В церковному праві міжнародний аспект також має визначальне значення для легітимації Церкви як суб’єкта світових релігійних процесів.

Тут цілком доречна аналогія з суверенними державами, як суб’єктами міжнародного права та їхніми органами, правоздатність яких легітимується не лише національними правовими системами, але й нормами міжнародного права. Звідси випливає, що якщо, наприклад, УРСР була квазідержавою, то УПЦ МП є навіть не квазіцерквою. Вона лише територіальний округ іншої Церкви з деякими елементами місцевого самоуправління (навіть не в статусі автономії), котрі Церква, яка їх надала, має право змінювати чи забрати. В той же час УПЦ МП має статус багато нижчий статусу УРСР часів радянської імперії.

Відтак УПЦ МП не має права виступати навіть номінально на міжнародній арені. Вона не є членом Всесвітньої Ради Церков (це можна порівняти з ООН релігійних організацій), а ні членом Конференції Європейських Церков (теж саме, що для суверенних держав Рада Європи, не говорячи вже про Європейський Союз) тощо. Одним словом для міжнародного релігійного співтовариства Україна відсутня на конфесійній карті світу.

Проблема втрати Україною потенціалу українських громадян. Адже весь потенціал мільйонів правослановіруючих українських громадян працює на авторитет та імідж Росії. Росія нібито представляє інтереси України у всіх міжнародних релігійних організаціях. Насправді ж за рахунок нашого духовно-релігійного потенціалу Росія має змогу займати лідируючі позиції у релігійному світі.

Такий стан Православ’я зумовлений іншою проблемою – тотальною русифікацією та високим рівнем інтегрованості українського єпископату в російську шовіністичну церковно-політичну сферу.

Наступна проблема – збереження для Росії (ми не оговорилися саме для Росії) апостольської спадковості. Ця проблема є, думаю, багато складнішою, ніж проблема третього по могутності ядерного потенціалу Української Держави після відновлення нею незалежності.

Треба розуміти, що втрата для Москви апостольської спадковості Києва рівнозначна самовбивству. Лише би з цієї причини (а є ще багато інших) Московський патріархат ніколи добровільно не відпустить УПЦ МП. Тим паче, що свого часу він не лише по-злодійськи відділився від Києва, а знову ж таки злочинно обманом і силою підпорядкував собі Київ спочатку за Богдана Хмельницького політично, а через 30 з лишком років і духовно – загарбавши Київську Митрополію під Москву.

Отож, коли говоримо про утвердження Української Помісної Православної Церкви, то маємо на увазі конституювання саме Національної Церкви незалежної від будь-яких інших зарубіжних національних релігійних центрів (не плутати з міжнародними (!) релігійними організаціями і центрами).

До речі, поняття “конституювання” має чітке значення і точний зміст (від лат. constantans – постійний). Конституювання значить упостійнення, себто здобуття статусу, котрий, кажучи іншими словами, є найдосконалішим, а відтак у розумінні Церкви вічним. Таким є лише статус організації, котра має завершену структуру, самостійне управління, нікому не підпорядковується й має право рівних зносин з такими же суб’єктами означеної діяльності. У Православній Церкві такий стан єдиноможливий при статусі помісності, що з необхідністю передбачає канонічно довершену ієрархію та здобуття автокефалії.

Для Церкви це є доконечна вимога.

Ще одна проблема саме російського православ’я, котра значною мірою передалася українському, – це надзвичайна політизація. Згубний вплив залежності УПЦ МП від іноземного національного релігійного центру підсилюється тим, що Московська патріархія завжди (і за царя, і за комуністів) була і нині є додатком до держано-політичного апарату Росії.

Особлива проблема в демократичному суспільстві (наголошуємо, бо тоталітарне в цьому не має потреби) – процеси, котрі відбуваються у православному середовищі України, повинні бути зрозумілими для її громадян.

Але із цим розумінням є проблеми. Одна з причин неадекватного сприйняття ситуації – невідповідні суті релігійних організацій назви. Так, найменування “Українська православна церква” зовсім не відтворює істинну природу цієї структури, що, безумовно, вводить в оману мільйони віруючих громадян України. Тому необхідні відповідні кореляції на всіх рівнях, особливо в освіті, ЗМІ тощо.

Наприклад, оскільки УПЦ МП – структурна одиниця РПЦ, то відповідний її статус має бути відображений і в назві. А відтак особливе завдання української влади полягає в тому, щоби донести повноцінну правдиву інформацію до всіх громадян України, які мають конституційне право на об’єктивну інформацію та захист своїх прав і свобод.

Всі ці та ряд інших проблем Православ’я в Україні постали не водночас і мають відому глибоку історію, котра коріниться не лише в останніх десятиліттях, а навіть у столітніх пластах нашого національно-суспільного розвитку. Для досконалішого розуміння основних сучасних проблем Православ’я та вироблення можливого ефективного інструментарію їх розв’язання звернемося до аналізу подій у суспільно-релігійній сфері останнього десятиліття.

Ідея об’єднання православ’я в Україні й створення Помісної Церкви стає домінуючою в діяльності Глави Держави Л. Кучми після обрання його на другий термін, коли він пообіцяв постати “новим президентом”. З 2000 р. ця ідея тією чи іншою мірою присутня у кожному виступі Президента, що був присвячений державно-церковним відносинам чи проблемі врегулювання ситуації у православ’ї. Активізація об’єднавчих зусиль у 1999-2000 рр. була зумовлена рядом чинників. Формальним – 2000-літнім ювілеєм христи­янства. Політичним – у березні 1999 р. Пре­зидент України висловив своє позитивне ставлення до ідеї об’єднання православних Церков і зміцненням державності в Україні (1). І нарешті внутрішньоцерковним – подолання церковного розколу як чинника регіоналізації України.

Протягом восьми років (з моменту оформлення трьох православних Церков), ре­гіонально визначений характер їх поширення в Україні практично не змінився. Це означає, по-перше, що з явища, яке було наслідком ре­гіональних відмінностей між Сходом і Захо­дом, “поліцерковність православ’я” перетво­рювалась на чинник закріплення та відтворен­ня цих відмінностей, іншими словами – на чинник регіоналізації України.

Як переконує світова практика, традиційно православні країни – Греція, Грузія, Болгарія, Румунія та інші – мають власні помісні православні церкви, і це досить позитивно впливає на зміцнення їх внутрішньо- і зовнішньополітичних позицій. Україна, як традиційно православна держава, також прагне до набуття єдиної національної церковної структури. Цілком очевидно, що церковно-православна проблема отримала статус загальнодержавної. Гасло “Національна Держава – Національна Церква” набувало особливої актуальності, оскільки в даному випадку конфесійний чинник виступає духовною основою консолідації української нації.

Відсутність в Україні єдиної Помісної Православної Церкви підривала й міжнародний престиж країни. Тільки предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир (Сабодан) з усіх православних ієрархів України є вхожим до Всесвітньої Ради Церков, але не як глава самостійної церкви, а як представник РПЦ. Відповідним чином увесь православний та й інший світ ідентифікує УПЦ МП з Московською патріархією, а на українських віруючих дивиться очима Москви, в яких вони виглядають агресивними “єретиками”, “розкольниками”, що вийшли з лона канонічної церкви (2).

Зусилля, спрямовані на утворення єдиної Помісної Церкви були пов’язані не тільки з тим, що “новопосталі держави відчувають брак джерел легітимації і намагаються віднайти їх у власній історії та духовній традиції” (3). Не менш важливою є й проблема національної безпеки, яка не може гарантованою при збереженні духовного підпорядкування українців Москві. Відомий церковний та політичний дисидент священик Гліб Якунін у багатьох своїх працях справедливо стверджує, що поки зберігається “духовна імперія Олексія II” про знищення політичної імперії – Радянського Союзу – ще рано говорити (4).

Немає нічого природного для України в російській “православній” моделі взаємин між церквою та державою, зведеної до взаємин між Кремлем і Московським патріархатом. Очевидно, ми ризикуємо пропустити момент, – зазначали дослідники, – коли питання релігійної толерантності переміститься із з’ясовування взаємин між православними на з’ясовування взаємин із нехристиянами. І тут вибір ворогів і партнерів може виявитися найнесподіванішим – чого варті заяви учасників “круглого столу” від УПЦ МП про підтримку “боротьби ісламських народів із розтліваючим впливом Заходу” і негайне парирування учасника від УПЦ КП, який вигадав термін “християнський талібан” (5).

Можна погодитись з професором А. Колодним, що хоча в Україні Церква відокремлена від держави, держава не байдужа до того, в якій формі проходять в її кордонах церковні процеси. Московський патріархат все більше стає державною Церквою в Росії. Тому Україну не може не цікавити форма і мета підпорядкування її УПЦ цьому патріархату, тим більше, що в його колах звучать часто явно антиукраїнські заяви, зорієнтовані на ігнорування нашого національного суверенітету. Не справою нашої держави є те, якими шляхами одержують автокефалію Церкви, що існують на її території, але коли це веде до регіоналізації її території, формує сепаратизм та екстремізм, загрожує її територіальній цілісності, то тут вона не може виявляти свою байдужість (6).

Поштовхом щодо сприяння держави в утворенні єдиної Помісної Церкви став прихід до влади в Росії в 2000 році “пітерських православних чекістів” (7). Путін демонструє фанатичну відданість православ’ю, а РПЦ демонструє не меншу відданість йому. Досить сказати, що під час зміни влади Патріарх Алексій ІІ був єдиним діячем, присутнім при передачі “ядерної валізи” від Єльцина до Путіна (8). Чого вартий сам спогад Б.Єльцина, який у день відставки майже останнє, що зробив на посту президента, це “передав” В. Путіна в трепетні руки патріарха Алексія з наставлянням “слухатися порад цієї мудрої людини” (9). Росія історично максимально експлуатувала церкву і в період оновлення її було знову задіяно як один з державних механізмів.

На думку журналістів, Президент міг бути формально незадоволеним церковним становищем в Україні ще з однієї причини. У Єрусалимі, у Храмі Гроба Господнього, куди глава України прибув на святкування 2000 Різдва Христова, під час служби митрополит Володимир, що його супроводжував, встав не за спиною президента своєї країни, як всі інші голови церков, а поруч з Алексієм. Багато хто відмічав похолодання відносин між Кучмою і Володимиром, які раніше досить часто зустрічалися на дні народження митрополита і під час відвідування президентом церковних святинь (10).

По суті ж ситуація була значно простіша. Московський патріархат є особливо зацікавленим у православній Україні, адже православні парафії України завжди становили і становлять основу РПЦ. Українська Православна Церква в юрисдикції Московського патріархату на початок 1998 р. нараховувала 6882 громади, що майже дорівнювало (6893 громади) всій РПЦ (11). Для порівняння: в 2002 році УПЦ МП мала вже 9423 приходи і переважала всю РПЦ, у якої було 8897 приходів (12). Історична й духовна традиція Київської митрополії була перебрана Московським патріархатом і забезпечувала йому авторитет однієї з найдавніших православних церков у слов’янському світі. Остаточне відокремлення православної України змусило б РПЦ шукати власне історичне коріння, власні резерви для розширення та зміцнення своєї організації.

Тому Архієрейський Собор УПЦ (28 липня 2000 р.), розглянувши питання об’єднання Церков, виніс рішення про передчасність такого кроку і прийняв звернення до Вселенсько­го Патріарха з проханням про невтручання у справи православних Церков України. Зрозуміло, що на підтримку УПЦ МП виступила РПЦ. На архиєрейському соборі Руської Православної Церкви, що відбувся у серпні 2000 р. в Москві, зокрема, були прийняті “Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви”. У документі йдеться про те, що Церква зберігає лояльність стосовно держави. Але, і це було важливо, якщо влада примушує православних віруючих до відступу від Христа і Церкви, а також до гріховних дій (визначаються Церквою), то церковне керівництво може звернутися до віруючих із закликом до мирної громадянської непокори.

Громадська думка в Україні було недостатньо готова для істотної підтримки (а отже, й утворення) єдиної Помісної православної церкви в Україні. Як з’ясувало опитування, проведене со­ціологічною службою УЦЕПД в серпні 2000 р., ідею створення єдиної Помісної православ­ної церкви підтримували 39,9% респондентів, не підтримували – 42,8%. При цьому кожен п’ятий з прихильників ідеї об’єднання (22%) не зміг відповісти, яка з існуючих нині Цер­ков могла б стати центром об’єднання. УПЦ-КП назвали таким центром 47% респонден­тів з числа прихильників ідеї об’єднання, УПЦ – 17,9%, УАПЦ – 9,9% (13).

В умовах соціально-економічних протиріч, відчуження влади від суспільства лише 14,4% опитаних вважали об’єднан­ня Церков обов’язком влади, 63,1% були переко­нані, що представники влади не повинні втру­чатися у відносини православних Церков, у т.ч. 32,3% були певні, що таке втручання надмірно політизує проблему і не має нічого спільного з вболіванням за релігію, віру, Церкву (14).

В той же час, не дивлячись на довіру до Церкви як інституту ( в жовтні 2002 р. – 61,2% опитаних (15)), не було такої довіри до священноначалія. У 2000 р. на майнові проблеми як на головну причину міжконфесійних конфліктів вказали 23% опитаних. На перше місце респонденти поставили прагнення влади церковних ієрархів (39%); про те, що конфлікти між церквами “суто політичні”, заявили 20% (16). Подібне опитування в жовтні 2002 року ще чіткіше зазначило основні риси міжцерковних конфліктів. Їх головними причинами громадяни вважали жадання влади з боку ієрархів – 47,4%; прагнення церковного майна та будівель – 32%; суто політичну природу – 17,2% (17).

Єдина Помісна церква навряд чи могла стати “дивом української політики”, вона може стати тільки дивом доброї волі українських ієрархів. Але в умовах політичного блокування з боку РПЦ зусиль української влади чи спроможні вони були на подібні дива? Як зазначали дослідники, УПЦ повільно, але неухильно переходила у немилість, точніше, “старанно дискредитувалася самою ж Москвою, для якої “українське церковне питання” є справою принципу, а в цій ситуації здоровий глузд, як відомо, “відпочиває”. Теоретично Московський патріарх міг би зберегти свій вплив в Україні через УПЦ, якби не був таким прямолінійним, таким прихильним до російської політики, таким настирливим у проведенні цієї політики в нашій країні і таким відвертим у власному впливі на українсько-російські відносини в абсолютно світських сферах” (18).

Більш виваженою та розумною є позиція відомого культуролога Івана Дзюби, який вважає, що “некоректною є формула: український народ – православний народ, якою особливо зловживають політики, що хочуть заманити нас у т.зв. слов’янський союз Росії, Білорусі та України, де насправді не було б більшості слов’янських народів, зате було б багато народів неслов’янських. Некоректною є і формула: український народ – християнський народ, тобто з поправкою на кілька мільйонів греко-католиків та протестантів. Бо ж значна частина громадян України – атеїсти або індиферентні до релігії, є й немало мусульман, юдеїв, буддистів та ін. Роздрібненості, зовнішній залежності і занепадові українських церков давно пропонується альтернатива – об’єднання їх у помісній соборній українській Церкві. Упертий спротив такому об’єднанню виглядає провінційним анахронізмом на тлі широкого екуменічного руху в світі” (19).

До речі, якби всі гілки православних в Україні об’єдналися в одну Церкву, вона стала би найбільшою серед усіх православних Церков світу. Це є також однією з причин, котрі заставляють не лише церковний і політичний істеблішмент, а й дипломатію та спецслужби Росії працювати на розкол і упослідження українських православних.

Таким чином УПЦ МП ще треба пройти дуже довгий шлях щоби здобути автокефалію і стати українською в рівень з національними церквами інших народів світу. Адже поняття “помісна церква” фіксує органічний зв’язок між місцевою релігійною інституцією конкретного окремого народу та державотворчими і націєтворчими процесами.

Отож, коли говоримо про утвердження Української Помісної Православної Церкви, то маємо на увазі конституювання саме національно орієнтованої церковної інституції, незалежної від будь-яких зарубіжних релігійних центрів.

До речі, поняття “конституювання” має чітке значення і точний зміст (від лат. constantans – постійний). Конституювання значить упостійнення, себто здобуття статусу, котрий іншими словами кажучи, є найдосконалішим, а відтак у розумінні Церкви вічним. Таким є лише статус організації, котра має завершену структуру, самостійне управління, нікому не підпорядковується й має право рівних зносин з такими же суб’єктами означеної діяльності. У Церкві такий стан єдиноможливий при статусі помісності, що з необхідністю передбачає канонічно довершену ієрархію та здобуття автокефалії.

Для Церкви це є доконечна вимога позаяк на відміну від світських структур державної влади, суду, політики чи бізнесу у Церкви немає абсолютно ніяких посередників і партнерів. Адже вона одночасно виконує функції всіх гілок влади та охоплює не лише Землю, а й Небо. Тобто Церква складається з двох частин: на Землі – “Церква, яка бореться” й не Небі, – “Церква, яка торжествує”, а Головою цілої Церкви є Христос. Ось чому Він сам “є Шлях і Істина, і життя” (Йн. 14: 6), а згідно зі вченням Церкви вона “є Тіло Христове” (Кол. 1: 24).

У своїх аналітиках навіть З. Бжезинський наголошував, якщо домінуюча в країні церква більш ніж на 20% контролюється ззовні, то ні про яку незалежність держави не може йти мова. В Україні, як відомо, проживає переважна більшість номінально православних громадян. Але майже 70% її православних осередків знаходяться у юрисдикції УПЦ МП – структури, підпорядкованої РПЦ. Таким чином, проблема утвердження Української Помісної Православної Церкви – проблема із розряду тих, які безпосередньо стосуються стратегії суверенного розвитку, національної безпеки й інтеграції України до європейських структур.

Утвердження Української Помісної Православної Церкви – це не просто данина багатовіковій традиції чи формальне наслідування досвіду тих держав, де православ’я виступає домінуючим віросповіданням. Це, насамперед, прагматична вимога сьогодення, від успішної реалізації якої залежить стратегія національного поступу Українського народу. Іншими словами – його незалежність. Не можна розбудовувати незалежну Україну, допускаючи серйозний контроль над власним духовно-інформаційним простором з боку зарубіжних релігійно-політичних центрів. До таких, зокрема, належить РПЦ, яка поширює свій вплив на український соціум першочергово завдяки присутності у ньому УПЦ МП.

Далі буде

(3) Єленський В. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні. – К.: НПУ ім.М.Драгоманова, 2002. – С. 216.

(4) Див.: Якунин Глеб. Подлинный лик Московской патриархии. – М., 1996.

(11) Див.: Порівняльні дані щодо кількості релігійних громад  // http://pomisna.com.ua; Русская Православная Церковь на современном этапе // http://pomisna.com.ua/ today_ru.htm

(12) Див.: Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2002 р.) // http://pomisna.com.ua; Перелыгин А.И. Христианство в России и некоторые проблемы национальной безопасности // http://pomisna.com.ua

(13) Церква і суспільство в Україні – проблеми взаємовідносин // Національна безпека і оборона. – 2000. – №10. – С.37

(14) Там же.

(15) Релігія і церква в суспільному житті України // Національна безпека і оборона. – 2002. – №10.

(16) Дудар Н., Шангiа Л. Релiгiя i вiра в життi украïнцiв // Нацiональна безпека i оборона. – 2000. – №10. – С.98.

(18) Щоткіна К. Компроміс патріархів // Дзеркало тижня. – 2001. – № 16 (340). - 21-27 квiтня.

(19) Дзюба І. Сучасне суспільне і церковне становище в Україні // Дзеркало тижня. – 2001. -№20 (344). - 26 травня - 1 червня.